А туї і досі плачу плачуть…

А туї і досі плачу плачуть…

«Летичівська газета»

від 22.06.2012року

Добрий день, шановна редак-ціє. Пише Вам вчителька се-лища Муровані Курилівці, що на Вінниччині, Локазюк Леся Ана­толіївна. Прочитавши опубліковану у районній газеті статтю «125 прекрасних літ науки та добра», я не могла залишитись байдужою, тому хочу поділитись своїми спогадами.

Я із вдячністю згадую своїх вчителів Н.І.Богоцьку, М.Н.Шабагу, Г.Н. Бойгович. К.О.Пробитюк, М.М.Про-битюка, А.Шайданкжа та інших, які дали мені не тільки знання, а й прищепили любов до рідної землі, вчительської професії, великий уклін вам, дорогі мої вчителі, від усієї нашої родини хочу подякувати односельчанам, особисто С.О.Філіпчуку, ав­тору статті «125 прекрасних літ науки та добра», за гарні спогади про мого батька, який понад 20 років очолював місцеву школу.

Для мене він був не просто батьком, а другом і наставником.

Із розповіді своєї мами я дізналась, як у далекому 1961р. випускницею ко­роткотермінових вчительських курсів О.Л.Нестеренко (дівоче прізвище моєї мами) направили на роботу вчителькою математики у найвіддаленіше село Летичівського району. Холоднім осіннім до­щем та непрохідною багнюкою зустріло село тендітну дівчину, яка одразу вирі­шила, що нізащо не залишиться тут пра­цювати, але доля склалась зовсім по-ін­шому.

Серед колег вона відразу помітила симпатичного, стрункого юнака. Його енергія, весела вдача, гострий розум, товариськість не могли залишитись не­помітними.

Незабаром вони поєднали свої серця.

Щасливі дні подружнього життя не затьмарювали  ні відсутність власного житла, ні важкий сільський побут, ні мі­зерна вчительська зарплата.

В 1966 р. батько очолив місцеву восьмирічку і тому його все рідше можна було бачити дома. Якою радістю ми з братом очікували його приходу з роботи.

Здавалося, не було такого питання, на яке він не міг би дати відповідь, не бу­ло справи. яку він не міг би вирішити. То­му односельчани часто заходили до на­шого дому з своїми проблемами. Кому відремонтувати телевізор, кому залаго­дити сімейні конфлікти, а хто просто по­грати в шахи та обговорити останні но­вини.

Багато сил та енергії він віддав ре­монту школи, що була розміщена в трьох старих приміщеннях, які були під­перті стовпами, покриті соломою. Дахи протікали, стеля обвалювалась. Негай­но потрібно було вирішувати питання бу­дівництва нової школи. Анатолій Дани­лович об'їздив всі інстанції, побував в Міністерстві освіти, у Верховній Раді.

Нарешті дозвіл на будівництво шко­ли було одержано і виготовлена проек­тна документація. Будівництво розпочалось. Зводили навчальний заклад шля­хом державної та народної будови. Батько брав з собою на будівництво си­на Валерія, якому було лише 15 років. Брат дуже любив фізику і тому сам, сво­їми руками зробив електропроводку по всій школі.

Я батька та брата Валерія бачила дуже рідко. Додому вони повертались, коли я уже спала. Днювали і ночували вони в школі, бо доводилось багато справ робити самотужки.

Тільки завдяки наполегливості та на­стирливості менш ніж за 2 роки у 1979 р. виросла красуня – Голенищівська серед­ня школа на 460 місць. На згадку мама з батьком з обох боків ґанку посадили туї.

Потурбувався батько також і про житло для колег. Завдяки йому було збу­довано 3 житлових будинки, куди посе­лились 7 сімей педагогів..

Батько був нагороджений багатьма почесними грамотами, медалями, премі­ями, путівками в будинок відпочинку, став відмінником народної освіти. Пла­нував багато ще зробити, але планам здійснитися не дала хвороба. На 57 році 12 січня 1994 р, його не стало. На уроці географії йому стало погано, вийшов в коридор... і до класу вже не повернувся. Пішов з життя з новозбудованій школи, якій віддав найкращі свої роки, силу, енергію, здоров'я.

Дуже важко перенесли втрату люб­лячого батька, дорогого чоловіка, керів­ника сім'я, колеги, учні. Сумувала при­рода, шуміли дерева, тьмяно світило сонце, тихо стогнали і здавалось плака­ли віти дерев туй, що посадили тама з татом.

Важкими були похорони. Проводжа­ючи Анатолія Даниловича в останню путь, завідуючий райвно А.Г.Дудник в прощальному слові говорив, що освітя­ни району робитимуть все для того, щоб школі присвоїти ім’я нашого батька, але ні мамі, ні нам було тоді не до цього, ми й не чули його слів.

Через роки знайшлися люди, які під­няли це питання, це надто зворушливо для нас...

З повагою до Вас
сім'я А.Д.Локазюка.